Тривалий час церковна громадськість активно обговорює питання визнання або невизнання новоствореної автокефальної Церкви України іншими автокефальними православними церквами.
Як раніше повідомляли, Вселенський патріарх Варфоломій відмовився від Всеправославного обговорення питання про автокефалію Української Церкви. Він обґрунтував це практичною доцільністю ‒ чотири Автокефальні Церкви відмовилися від участі у Всеправославному Соборі, тому Константинополь вирішив утриматися від таких зборів, оскільки члени зборів “будуть згодні тільки у тому, що вони не згодні один з одним”.
Окрім практичних міркувань, канонічні аргументи наводить доктор церковного права Юридичного факультету Фессалонікійського університету Аристотеля ‒ Анастасій Вавускос, передає Cerkvarium.
Науковець розглядає історію надання Константинополем автокефалії православним церквам.
На думку автора, якщо питання визнання виникає, це значить, що будь-який томос Синоду Вселенського Патріархату, яким надається автокефальний статус, повинен бути розглянутий і ратифікований іншими автокефальними церквами.
“І якщо це так, то виникає ще одне питання: скільки автокефальних церков повинні “ратифікувати” томос про надання автокефального статусу, щоб він вважався дійсним. Усі чи більшість із них? Вісім чи чотирнадцять? А в разі визнання, з якого моменту томос вступає в силу? З останнього рішення про ратифікацію чи з дати видачі томосу?” – роздумує доктор наук.
Анастасій Вавускос вважає, що “проблеми” визнання чи невизнання автокефалії не існує, як і не існує будь-якого наукового протиборства з цього приводу.
Процедура надання автокефалії не описується канонами. Однак у канонічному праві є поняття “звичаю” (прецеденту). Якщо звичай повторюється постійно, то він набуває сили канону (тобто закону).
Науковець зазначає, що є кілька основних факторів надання автокефалії:
1) Прохання Вселенському патріархату з боку зацікавленої Церкви.
2) Прохання Вселенському патріархату від держави, в якій діє зацікавлена Церква.
3) Прохання від духовенства і мирян зацікавленої Церкви.
4) Згода Вселенського патріархату.
Більшість цих пунктів були у всіх новітніх “автокефальних кейсах”, і Україна у цьому не виняток. Таким чином, автор приходить до висновку, що оскільки випадок, виконаний відповідно до прецеденту і сам стає законом, то “процедура витримана у своїй цілості і не допускає її відкидання”.
“У разі оголошення автокефалії Української Церкви, наскільки мені відомо, дотримана процедура відповідає тій, яка, будуючись на звичаї, захищена канонічним правом як рівносильному канонічному розпорядженю. Тому, з моменту завершення процедури, вона вважається дійсною і канонічно незмінною, її вже не можна порушити”, – йдеться у статті.
Автор, ґрунтуючись на правилах Вселенських соборів стверджує, що вони не засновували автокефалії давніх церков, а просто констатували їх існування.
“Все вищевикладене приводить мене до ще одного висновку. Автокефальний статус, яким наділені по цій процедурі існуючі автокефальні церкви, повний і цілісний. Це означає, що на нього не поширюються клаузули і термін давності, і немає необхідності у ратифікації або затверджені Вселенським собором, можливо, хіба що, підтвердження”, – підбиває підсумки Анастасій Вавускос.
Таким чином, знімаються як претензії щодо права Константинопольського патріархату надавати автокефалію, так і у закликах інших церков скликати Всеправославний Синаксис для обговорення “українського питання”.