Коли росіяни розпочали великий наступ, Микола полишив пекти хліб і став гірським-штурмовиком.

Інформацію надали у Чернівецькому обласному ТЦК та СП.

” Ще 23 лютого, в сестри на дні народженні всім казав: «от побачите завтра я буду воювати». Вранці наступного дня прокинувся, побачив новини і почав збиратись в ТЦК”, – розповідає Микола.

У складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади воював здебільшого на Донеччині. На посаді стрільця-санітара зберіг чимало життів побратимів.

“Страшно було не від думки, що загинеш сам, а за того, хто поряд. Коли розмовляєш з товаришем, а за мить прилітає міна і ти вже його латаєш. Коли несеш пацана 20-річного, а він в тебе на очах біліє, втрачає свідомість і не знаєш чи вдасться врятувати”, – згадує військовий.

Микола хвилювався за подальшу участь кожного пораненого, і після евакуації телефонував командирам, допоки не переконувався, що боєць житиме.

“Перше поранення та контузію отримав в сутичці з силами «вагнера» на Соледарському напрямку. Мали перехоплення про те, що планують наступ. Ввечері почався потужний мінометний обстріл, ми мали втрати і були відкинуті. По закінченні обстрілу поверталися на позиції, але там вже були кац@пи. Нам вдалось підійти непоміченими і почати бій на своїх умовах, але за рахунок дуже близького контакту мене не оминули кулі: дві прошили рукава, одна потрапила в ложку на плечовій кишені, а третя пошкодила пальці на правій руці”, – розповів чоловік.

На бушлаті, що на ньому і зараз, видно зашиті сліди від влучань. На тому ж напрямку, знову отримавши поранення, Микола двічі прощався із життям.

“Тоді було дуже гаряче. Кілька днів поспіль нас інтенсивно крили мінометами, градами та артилерією. Тоді від двох куль врятував шолом, а одна влучила в плече. Зрозумівши, що позиція втрачена, скотився у протитанковий рів, без можливості відійти. Чув голоси окупантів, які наближались і прощався з життям вдруге, бо думав – доб’ють”, – зазначив Микола.

Після лікування Микола продовжив службу в Чернівецькому обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.

“Багатьом людям байдуже до війни, вони не розуміють загрози і того, з чим мають справу хлопці кожного дня знаходячись там. Люди, які сидять по домам мають розуміти завдяки чому і кому вони можуть собі це дозволити. Я там був недовго через поранення, але воно все мені сниться. Що казати про хлопців, які там сидять два роки. Вони морально і фізично виснажені. Потрібно розуміти, що тих людей треба буде ще якось повернути в суспільство, в мене пішло десь пів року на відносну адаптацію, а я був в окопах лише рік”, – розповідає військовослужбовець.

Як і більшість військових, які переведені в ТЦК та СП через отримані поранення, Миколі доводиться проводити оповіщення, нагадуючи громадянам про військовий обов’язок.

“Вражає, коли дехто каже: «а з ким ми воюємо? це не наша війна». Так давайте всі хлопці складуть зброю і підуть по домівках, якщо війни немає. Поїдьте на фронт, хоча б на третю лінію і побачите з ким ми воюємо, подивитеся на знищені міста, села. Ми в перший день йшли на війну, щоб такого не було в нас дома і від того сумно, що повертаючись ми чуємо, що люди не знають, для чого і проти кого ми там боремося”, – згадав військовий.