Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Української Православної Церкви Онуфрій у розповсюдженому коментарі спростував наявність у себе паспорта російської федерації.
«У відповідь на заяву кореспондента видання «Українська правда» Михайла Ткача (від 7.04.2023 р.) про те, що я маю російське громадянство, хотів би відразу заявити, що я не рахую себе громадянином Росії., – йдеться у коментарі Митрополита. – Для більш детального пояснення дозволю собі пригадати передісторію мого життя.
У 1969 році я закінчив три курси Чернівецького Державного Університету. Оскільки я був сином священника, у мене з’явилося тверде бажання: залишити університет і поступити до Духовної Семінарії, щоб стати священником.
У Радянському Союзі в той час існували три духовні семінарії: Московська, Ленінградська та Одеська. Як українець, я хотів поступити до Одеської Духовної Семінарії, але мені відмовили, тому що я покинув Університет і це, начебто, буде плямою на українському атеїстичному суспільстві, яке навіть в університеті не виховало в мені дух атеїста. Тоді я таємно поїхав у Росію, в м. Загорськ, де знаходилась знаменита Троїце-Сергієва Лавра і при ній Московські Духовна Академія і Семінарія. Там мене не відкинули, як це зробили в Україні, а прийняли в другий клас Московської Духовної Семінарії. Я, грішний, безмежно вдячний преподобному Сергію, засновнику цієї Святої Обителі, за те, що він прийняв мене тоді, коли мої рідні від мене відвернулись, коли я був на межі відчаю.
Я закінчив Духовну Семінарію, а потім Духовну Академію. Під час навчання в третьому класі Духовної Семінарії я поступив в братство Свято-Троїцької Сергієвої Лаври й у 1971 році прийняв монашеський постриг. У стінах Свято-Троїцької Сергієвої Лаври я провів дев’ятнадцять років. Це були прекрасні роки мого життя. В Духовних школах мене навчали мудрі й знамениті богослови, а в Троїце-Сергієвій Лаврі я зустрів прекрасних високодуховних старців, таких як: архімандрит Кирил (Павлов), який був земним ангелом і небесним чоловіком, архімандрит Наум (Байбородін), Феодор (Андрющенко), Пімен (Никитенко), Віссаріон (Великий-Остапенко), Варфоломій (Калугін) та інші, які були для мене живим прикладом християнської любові та смирення. Наш монастир був інтернаціональним. У ньому подвизались люди різних національностей: росіяни, українці, білоруси, молдовани, грузини, вірмени, євреї, французи, татари, мордвини та багато інших. У нас була прекрасна духовна сім’я, ми поважали один одного, переживали один за одного і допомагали один одному. Я був щасливий і мріяв прожити у святій обителі все своє життя. Однак Бог судив інакше. У 1988 році мене перевели в Україну до Свято-Успенської Почаївської Лаври, а пізніше, у 1990 році, на рідну Буковину.
У цей час розпався Радянський Союз і я, будучи до цього де-факто громадянином Росії (тому, що я мав постійну прописку в Росії, а це по-сучасному означало – громадянство), взяв український паспорт. Російське громадянство при цьому автоматично продовжилось, але я ним не цікавився і не користувався, воно тоді не мало ніякого значення, і за це ніхто не переслідував. Між Україною і Росією були добрі братські стосунки. Коли ці стосунки стали погіршуватись, особливо останніх десять років, я полишив російське громадянство. У мене немає російського паспорта. Особливо це було підтверджено, коли я виступив проти війни Росії з Україною і засудив Російську агресію. Я вважаю себе громадянином тільки України.
Відкрию основну причину, чому я у свій час не звертав увагу на російське громадянство. Я, грішний, прожив у Троїце-Сергієвій Лаврі 18 років, там я прийняв монашеський постриг, народився для нового життя у Христі, там я доторкнувся до живої святості, до тих людей, які були втіленням Божественного смирення і любові, і для мене було бажання завершити своє життя серед таких Божих людей, а громадянство відкривало мені можливість здійснити цю мрію.
На жаль, погані стосунки між Росією та Україною, розпад СНД, а особливо війна Росії проти України знищили мою надію, і зараз я не рахую себе іншим громадянином, крім рідної моєї землі – України. Не знаю, як політики мене рахують, але я вважаю себе саме таким. Російського паспорта у мене немає.
Але я не Хам. Я не псую бочку меду ложкою дьогтю, як цього від мене вимагають, я відділяю дьоготь від меду, зло від добра. Я засуджую війну Росії проти України та рахую її ганьбою для ангелів і людей, але я глибоко вдячний тим росіянам, які прийняли мене тоді, коли моя Україна відвернулась від мене. Я вдячний Богові за те, що в Росії я зустрів людей: добрих, щирих і боголюбивих – до яких я і сьогодні хочу бути подібним. На таких людях живе світ. Я знаю, що і сьогодні й в Росії, як і в Україні, є багато добрих і прекрасних людей, які не спекулюють війною, а щиро засуджують її як явище, яке не зближує людей, а навпаки – розділяє. Нехай таких людей буде більше ніж тих, хто схвалює війну або гріє на ній свої руки. Нехай Господь всіх нас простить, напоумить і благословить».
