Поки в Україні одні гадають, чи не підуть російські танки через поліські болота на Київ (спойлер: не пройдуть фізично), а інші нахвалюють “хазяйновитого Батьку” (довідка: “Батьку” вигадали в Росії, білоруси так майже не кажуть), Білорусь перетворюється на європейську країну. Точніше, повертається додому в європейську цивілізацію.

Про це йдеться у статті білоруського літератора Сяверина Квятковського, яку опублікувала Європейська правда.

Щоби, дивлячись з України, зрозуміти, що відбувається в Білорусі, потрібно загуглити, що таке “диктатура”, і повірити, що в Білорусі – саме вона. Влада захоплена і утримується силою. Закони не працюють, конституція розчавлена.

І друге: перестати приміряти всі революції і повстання в світі до українського Майдану.

Країни, як і люди, різні. У цьому тексті я розвію деякі українські міфи про Білорусь.

Міф про те, що в Білорусі – радянський соціалізм і процвітання економіки.

Спочатку просто в лоба: Білорусь – капіталістична держава. Причому в найгіршому вигляді капіталізму – дикому, коли працівник безправний і наймач може працівника викинути на вулицю без будь-якої соціальної підтримки.

Такою є безжальна система щорічних контрактів, коли всі права є тільки у наймача. І профспілка тут не допоможе – він належить роботодавцю.

Річ у тім, що в Білорусі панує державний капіталізм. Держава – це корпорація. Причому корпорація-монополіст.

Основний ринок збуту білоруської продукції – Росія. РФ купує не найякісніші трактори і не найякісніші молочні продукти. Це їм потрібно для того, щоб прив’язати до себе недавню колонію.

Білоруські товари не в змозі конкурувати на світовому ринку і повністю залежать від доброї волі Росії.

Міф про те, що “Білорусь – проросійська”.

Тут, здається, все просто. Старші жителі колишніх тоталітарних імперій, в тому числі українці, часто плутають керівника країни з громадянами цієї ж країни.

Тобто думають, що якщо Лукашенко заграє з Росією, то і громадяни такі ж.

Проросійськи налаштовані в Білорусі в основному немолоді люди з сіл і маленьких містечок. Адже їхнє джерело інформації про життя – телебачення з РФ. Білоруське державне ТБ – неякісне, приватних ТВ-каналів немає, а інтернетом користуватися вони не вміють.

Звичайно, є проблема зрусифікованості. Лукашенко особисто замінив національну символіку на радянську, зупинив ребілорусизацію в системі освіти. Він особисто зробив з літературної білоруської “опозиційну мову”.

Міф про “проросійськість” пов’язаний ще й з тим, що не дивлячись на перемогу Революції гідності, багато українців залишилися в полі впливу російських медіа. А саме там мусують тему міфічної “союзної держави”, яка насправді – всього лише міждержавний договір.

Може, колись давно і справді більшість білорусів мали до Росії симпатії. Але за час правління Лукашенка майже повністю змінилася генерація.

IT-країна (була, зараз відбувається міграція ІТ, в тому числі в Україну), перше місце за шенгенськими візами, до кордону з ЄС від Мінська – 140 км. Аеропорт Вільнюса жартома називається “Мінськ-3” (під Мінськом – “Мінськ-2”).

Так, стоять леніни, і це ріже око, але Мінськ, а тепер і інші міста, місцями не відрізнити від центральноєвропейських.

Яка проросійськість, якщо люди 35 років і молодші їздили з дитинства за кордон на захід, а не на схід.

Глобально в Білорусі доформовується громадянське суспільство і політична нація під національною символікою. Тобто національна самосвідомість більшості вже не викликає сумніву.

Повернення білоруської мови у повноцінний соціальний режим після повалення диктатури – справа короткого часу.

Всупереч старанням Лукашенка зробити з літературної білоруської “опозиційну мову” і виведенню її зі сфери масового вжитку, більшість громадян під час переписів називає білоруську рідною – навіть якщо не говорять нею в побуті.

Біло-червоно-білий прапор і герб “Пагоня” – це автоматично ознаки проєвропейськості. Будь ласка, не запитуйте в білорусів з національною символікою в руках, чий Крим. Ви просто ображаєте людей, чия батьківщина постраждала від Російської імперії не менше, ніж Україна.

Міф про те, що в Білорусі – “проросійська опозиція”.

У Білорусі протести – це від початку стихія. Тобто без лідера, місце якого зайняла самоорганізація через телеграм-канали.

З одного боку, це добре – не можна обезголовити протест. З іншого боку, не дуже добре, тому що владу комусь потрібно передавати. Але все в процесі.

З “опозицією” проблема не тільки в українських медіа. Весь світ живе поняттями “політики”. Що таке політика? Це законно обраний парламент, в ньому фракції, депутати від партій, самі партії, більшість, меншість – вона і є опозиція.

Однак у Білорусі відсутня політика. А отже, замість опозиції є тільки дисиденти. І є повсталий народ, який тяжіє до різних політичних концепцій.

Однак їх об’єднує бажання того, щоб до Білорусі повернувся Закон з великої літери. А для початку випарувався Лукашенко, який порушив Закон сто п’ятсот разів.

А що “проросійськість”? Світлана Тихановська готова розмовляти з Кремлем – це “проросійськість”? Нам у Білорусі такий підхід видається смішним.

У політиці доводиться розмовляти з усякими. Тим більше, що у Світлани Тихановської тільки один пункт в програмі – нові вибори.

Взагалі Кремль потрапив у складне становище. Якщо він активно підтримає Лукашенка – білоруси різко стануть антиросійськими. У білорусів спрацює простий принцип: друг мого ворога – мій ворог. А Лукашенко – ворог для більшості білорусів.

Якщо білоруси перемагають як громадянське суспільство і нація, то це відхід з тіні Кремля і повернення в Європу.

Ратуші, які стоять по всій Білорусі, нагадують, що колись предки сучасних білорусів жили в містах з магдебурзьким правом – яке ще треба більш виразне свідчення європейської історії?

Міф про те, що “Лукашенко – сильний незалежний президент”.

На якийсь момент навіть у Білорусі подумали, що так і є. Мінськ як переговорний майданчик щодо війни в Україні, світових лідерів зустрічає Лукашенко.

Міф про те, що тільки українці знають, як правильно робити революцію.

Якщо ви прочитали все вищевикладене, то розумієте, що досвід інших країн, в тому числі України, для Білорусі мало підходить.

В Україні дуже багато людей близько прийняли білоруське повстання – відчувається моральна підтримка. Але є і “фахівці”, які критикують білорусів за неправильне протистояння вертикалі Лукашенка.

Протест не зупиняється ані на день. І все це – без лідерів.

У мікрорайони міліція, яку всі давно називають словом “карателі”, рідко наважується сунутися. Люди вчаться відбиватися, робити “зцепки”, долати страх.

Цікаво спостерігати, як за кордоном не зрозуміли фішку з жіночими протестами. “Саша, сексизм тебе згубив!” – написала одна білоруска на плакаті.

Лукашенко публічно наказав жінок не затримувати – тут і почалося. Правда, через два тижні Лукашенко свої слова забрав назад. Брехня і обман – це його концепція. Але!

Найголовніше, що ми, білоруси, до останнього тягнемо максимально мирний протест. Тому що гарячий варіант буде відразу військовим – і відкат на десятиліття назад.

Ми зносимо не одного Лукашенка, а всю його систему. І кіберпартизани тут дають більший ефект, ніж коктейлі Молотова.

Але ось що головне: в Білорусі з’явилося громадянське суспільство і доформовується політична нація під національною символікою. Двадцять п’ять років Лукашенко переслідує національний прапор, а його взяли в руки сотні тисяч людей на вулицях.

Сміливо помножте їх на десять, а то й двадцять. Це і є нова Білорусь. Ваші нові сусіди, дорогі українські друзі!

Публікації в рубриці “Експертна думка” не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора