1 березня (16 лютого) 1918 року на Законодавчій раді, що зібралась в Катеринодарі, Кубанський край було проголошено самостійною Кубанською Народною Республікою.

Щоправда у повній мірі реалізувати ці наміри не вдалось – відсутність війська і міцних інституцій завадила протистояти як “червоній”, так і “білій” Росії, й за два роки Кубанська республіка припинила своє існування

Про це у статті про освітнього проєкту JNSM розповідає видатний український історик, професор з Донецька Дмитро Білий, котрий наразі вимушено проживає у Львові.

“У 1917-18 роках всі території, де українці були в більшості, стали основою для творення модерної української державності. Не стала винятком і Кубань. Головною її специфікою була наявність козацького стану, який домінував і за своїми економічними привілеями (вся земля належала Кубанському Козацькому Війську) і за своєю структурною, корпоративною ментальністю. Значна частина еліти кубанського війська зберігала пам’ять про українське походження більшості кубанців, була інтегрована в загальноукраїнський простір та мала великий досвід співпраці в українському національно-визвольному русі”,- пояснює науковець.

КубНР мала свої повноцінні органи влади, а також чітке бачення внутрішньої і зовнішньої політики.

“25 січня було утворено Кубанський крайовий уряд у складі 5 козаків, 5 “іногородніх” і одного горця, який очолив Лука Бич, у минулому міський голова Баку. Його першими документами стали постанови про Кубанські Установчі Збори, 8-годинний робочий день і утворення земельних комітетів, що мали розв’язати земельні непорозуміння між козаками та іногородніми. Одна з постанов кубанського уряду передбачала поступовий перехід на українську мову викладання в навчальних закладах”, – розповідає професор Білий.

За ініціативою голови Кубанської Законодавчої Ради Миколи Рябовола було навіть прийнято Конституцію.

“Відсутність державної єдності та загальноросійської влади, анархія, що продовжується в центрі Росії і затягування боротьби з нею, владно диктують населенню Кубані необхідність самостійно зміцнити державність в межах Краю. […] Зараз Кубанський Край, стоячи на шляху державного будівництва, зберігає за собою всю повноту державної влади в межах Краю і керується органами, поставленими його населенням, згідно цього Положення”, – зазначалося в преамбулі документа.

Проте 27 червня 1919 року білогвардійці підступно вбили Рябовола. Зазнали невдач і спроби Бича домогтись від країн Антанти військової підтримки і визнання цілковитої незалежності на Паризькій мирній конференції, а також його зусилля із укладення союзного договору з Республікою Горців Північного Кавказу.

Не зміг прийти на допомогу кубанським українцям й гетьман Павло Скоропадський. Хоча відповідні попередні домовленості з ним дійсно мали місце.

“Утім, (тоді – ред.) ліквідувати Кубанську Республіку не вдалося – її державні установи діяли до березня 1920 року, коли Північний Кавказ захопили більшовики, й останній наказний отаман Кубанського Краю Василь Іванис із кубанськими урядовцями були змушені емігрувати. Більшість з них, включаючи Луку Бича, осіла в Чехословаччині, де продовжила роботу по збереженню традицій кубанської державності”,- підсумовує Білий.

Слід наголосити, що на сьогодні в Краснодарському і Ставропольському краях РФ (а ці два суб’єкти федерації розташовані в межаж етнічно української Кубані) немає жодної україномовної школи, газети, теле- чи радіокомпанії, хоча такі у великій кількості діяли до колективізації та штучного Голодомору 1932-1933 років. Наразі виключення становлять лише нечисельні народні ансамблі.